Проблема в тому, що за останні роки президент створив таку вертикаль влади, де всі рішення він приймав або ж інколи погоджував самостійно
Водночас для команди була відведена роль звичайних виконавців.
Коли ж почалась повномасштабна війна, то ця створена президентом конструкція влади виявилась недієздатною. Тому що президент повністю загруз в міжнародних справах і на контроль внутрішньої політики в нього майже не залишилося часу.
Номінально цей контроль підхопив Офіс президента, але через відсутність безпосередніх посадових обов’язків керівники ОП досить селективно підійшли до вибору напрямів зосередження власних зусиль: буду займатися чим мені захочеться.
Маріонетковий Кабмін, який в останні роки перетворився в бек-офіс ОП, через відсутність контролю зверху пішов тим самим шляхом. Кожен сам обирав собі напрями зосередження зусиль. І водночас такий Кабмін є зручним інструментом для збереження статус-кво в розподілі сфер впливу.
І саме через цю селективність вибору зручних та цікавих напрямів роботи, найскладніші та важливі напрями роботи залишилися без відповідальних керівників.
Особливо показовим для мене є приклад, що, на жаль, на третьому році війни в нас досі немає відповідального за воєнне виробництво.
В нас є Міністерство оборони, яке так і продовжує виконувати функції відділу закупівель. У нас є Федоров, який за власною ініціативою взяв на себе напрям виробництва дронів. В нас є Мінстратегпром, який в останні місяці працює одночасно з Укроборонпромом над виробництвом снарядів, частково дронів і контролює бомбосховища за наказом президента.
Однак у нас нема відповідального за воєнне виробництво в цілому. Ну, і відповідального за економіку воєнного часу взагалі.
Відверто кажучи, ним міг би бути прем’єр-міністр, але для цього потрібна сильна самостійна фігура, яка вміє приймати рішення. Розподіляти обов’язки та контролювати їх виконання. Має достатньо впливу, щоб контролювати міністрів. І, на жаль, теперішній прем‘єр-міністр такої реальної влади не має взагалі.
Або ж інший варіант. Президент, розуміючи власну нездатність контролювати внутрішню політику, міг би делегувати повноваження іншій людині.
Причому це має бути не довірена особа з близького оточення президента, як зараз, а сильний незалежний антикризовий менеджер з повним карт-бланшем.
Однак поява такої людини в оточенні президента – це повний нонсенс, тому що сильний лідер – це потенційний конкурент в майбутньому. Окрім того, це незручний персонаж, який може поламати всі чинні схеми та домовленості. Тому само собою, що поява такого персонажа нікому не вигідна.
Джерело
Про автора: Павло Вернівський, економіст, експерт Інституту ім. Олександра Поля
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
